Інтерв’ю зі Світланою ГОЛЯЧЕНКО, художнім керівником танцювального колективу «ІГРАШКА» – п’ятиріччя колективу.

Інтерв’ю зі Світланою ГОЛЯЧЕНКО, художнім керівником танцювального колективу «ІГРАШКА» напередодні святкування 5-річчя колективу.

Пані Світлано, цікаво як Ви потрапили в Будинок культури с. Білогородки?
В нашій країні на гарне місце можна потрапити лише за знайомством. Оскільки, Білогородський Будинок культури – це дуже гарне місце для роботи, то я сюди потрапила саме так. Я була гарно знайома з тодішнім директором – Тетяною Миколаївною Лисюченко. Ми з нею співпрацювали ще в дитячому садочку і часто спілкувалися. Саме вона запропонувала мені прийти сюди і створити такий колектив.  Це було 1 листопада 2013 року. Я погодилася. До того ж, я трохи знала працівників з колектив Будинку культури.

А як Ви взагалі потрапили в Білогородку?
Як завжди! Випадково! Все в житті випадково. Треба було потанцювати з дітками в дитячому садочку Білогородки. Як завжди, однієї моєї знайомої туди ходила дитина. Їм на якесь свято потрібно було поставити танець. Вона мене запитала, чи ти візьмешся за це. Я, з доброго ставлення до неї, – погодилась. І ось так мене засмоктало… Потім мене з садочка до себе в колектив запросила Людмила Юліанівна, Шевченківський Молодіжний центр. Я попрацювала там 4 роки. Прийшла туди, а там вже був колектив з яким танцювала попередній керівник. А ви ж знаєте, що коли ти приходиш на керівника дорослого, сформованого колективу, яких виховувала інша людина, – то, в принципі, це тяжко. Вони вже звикли один до одного, до його звичок, манери, вимог. У мене інші вимоги, я інша людина… Десь щось у нас не зовсім склалося у відносинах. Натрапила коса на камін, як кажуть. Почалося: «А ми не хочемо, а ми не можемо, а ми любимо і пам’ятаємо ту».

А коли тут з’явилась така можливість створити свій колектив, то, звичайно, краще створювати свій під себе. Тим більше, що пропонувалося мені, те що маю зараз, – найменших діток. На той момент в Будинку культури с. Білогородки ще не було такого вибору творчих колективів. Та й зараз малюків 4-річок не дуже хочуть брати до себе в колективи майже всюди, не тільки у нас. Винятки, звичайно бувають, якщо дитина дуже здібна і не за роками розвинена.

А малечу ведуть – їх нема куди дівати. Тому, Тетяна Миколаївна мені сказала, що ти ж в садочку з такими ж самими працювала. «І я бачу, що ти з ними якось знаходиш спільну мову, від них добиваєшся результату. Давай, працюй!» Ну, Давайте! Я погодилася.

Коли був створений танцювальний колектив «Іграшка»?
Ось так він і був створений. Ми цю знаменну подію відсвяткували в с. Бобриця. Там був якийсь районний захід, де я була зі своїми зі із Молодіжного центру, с. Шевченкове, це були останні вихідні жовтня, як зараз пам’ятаю. І буквально з вівторка, бо в понеділок вихідний, я вже була у нашому Будинку культури.

Я прийшла, написала заяву, тодішній голова АБРАМЧУК, підписав із задоволенням. Він мене тоді знав теж, бо його онука до мене ходила на танці в садочку. Ми день – два подумали над концепцією, утвердили, що у нас займатимуться наймолодші учасники. Оголосили в школі першокласникам, оголосили в садочку. Спочатку трошки прийшло першокласників, а більшість прийшли із садочка. Хтось мене ще пам’ятав, комусь просто треба було малу дитину кудись прилаштувати.

І ще, я пам’ятаю, що перший рік, чи, може, і два, у нас ще була така спеціальна опція: доставка танцюристів з садочка в Будинок культури. Я приходила в садочок, мені їх вдягали та передавали з рук у руки вихователі. Я їх строєм вела на танці, бо батьки не завжди встигали. Довго думали над назвою. Ми довго не могли назвати це « маленьке чудо». Тоді хтось сказав: «Боже, вони у вас на іграшечок схожі». Так ми їх «Іграшками» і назвали. Вже тепер вони великі «тьоті», а все ще «Іграшки».


Вони у Вас до якогось рівня танцювального доростають, а потім Ви їх передаєте «Україночці»?

Ми спочатку планували що так воно і буде. Малі в мене, а потім йтимуть в «Україночку», але та група, яка в мене старша (їм по 8 років), то тільки деякі йдуть в «Україночку». А більшість сформувалось під моїм керівництвом. Це я про те, що казала раніше, вони до Мене звикли, вони колись до Мене прийшли, і ми з ними знайшли спільну мову – вони не хочуть іти до інших керівників. Ні, не подумайте, що вони якось погано ставляться до Наталії Вікторівни… Вони дуже люблять та поважають Наталію Вікторівну, наші колективи дружать між собою. Але вони ходять до Світлани Віталіївни і все! І Світлана Віталіївна мусить і далі працювати з ними. Ось тут молодша група прийде, яким по 4 роки, а потім прийдуть здорові «тітки» для декого з них це вже 4-й рік навчання. А для них зовсім інші вимоги.

У мене 3 вікових групи: молодша, середня і старша. Вони поділені на дві групи через те, що в школі займаються по дві зміни. У нас не виходить з часом. Тому, середня і старша танцюють тиждень разом, а в неділю ми маємо окремі групи.

Скільки триває по часу заняття танцями?

Зі старшими 1,5 години, тому, що за 1 годину ми не встигаємо. Та і з малими потрібно більше працювати по часу. Але ж малі не витримують більше часу психологічно. Вони і годину не витримують. Якщо ми якусь вправу робимо більше 15 хвилин, то їм вже скучно. А найкращий відпочинок для дитини – це побігати погратися.

У Вас три групи та три репертуари?  

Так

Яким чином формується репертуар? Ви боретеся за якісь звання та нагороди?

Я трохи не заточена на успіх у якихось змаганнях, коли ми їздимо на огляди де ми боремося за дипломи чи звання. Там є певні вимоги. Кожен рік навчання колектив має виконувати нові вправи в танці. Ми їздимо, займаємо якісь місця але на це я не ставлю акценти… Я більше зорієнтована і більше їх орієнтую на виступи на концертах. Я вважаю, що вимагати від дітей ідеального виконання на для чотирьох облич, які заточені на пошук помилок дітей – це трохи не правильно. Я не знаю, як їх на це мотивувати та заохочувати для таких виступів. Не для кожного, те, що нам дадуть диплом на колектив, – це достатня мотивація.

Для мене важливіше, те, коли ось там, у залі, сидять глядачі. Щоб вони ось там виступили так, щоб дітям аплодували і щоб вони чули і відчували віддачу від своїх танців. Тим більше, що ми ж не професійний колектив, все-таки, аматорський і псувати їм ще життя якимись професійними вимогами, – це жорстко. Якщо чесно, я їм не бажаю щастя піти в професійні танцюристи, за будь-яких обставин. А я хочу, щоб вони, так само, як будь-які професійні актори просто отримували від цього кайф.

Вони люблять виступати. Ми багато їздимо туди, де можна виступити. Пирогове, в різні санаторії, в будинку культури. У нас в пріоритеті, якщо буде, наприклад, десь якийсь конкурс за перше місце, ось тут, у Білогородці, День громади, то краще ми на День громади залишимося, щоб нас побачили, які ми молодці наші односельці. Нам краще щоб діти знали, що вони артисти і зірки на все село. Поки що їхній Всесвіт вимірюється Білогородкою! Важливо поки що щоб вони були тут зірками.

Звичайно, бували такі випадки, коли я мамам казала: «Будь ласка, знайдіть» (я сама дізнавалась де тут поблизу художня гімнастика чи ще якісь гуртки) бо дитина до цього здібна. Вона тут пропаде, не розкриє до кінця свій талант та здібності. Я не зможу її тут розвивати, в мене нема можливостей і це не мій профіль.

Були такі випадки, я привозила їм в минулі роки акробата, який трошки їм ставив якісь акробатичні номери. Це допомагає і їм цікаво. Але для таких занять у нас немає обладнання. На голій підлозі це не зовсім зручно, не естетично і для здоров’я не правильно. Ось у нас вже з’явилась циркова студія. Ось тепер, в принципі, у мене є діти, які ходять і до мене і на заняття в циркову студію. Т мені вже легше, я вже не вожуся з ними та цирковими елементами.

Як народжуються ваші танці?

Це може бути буть що. Танець «Гноми» – народився з того, що в мене на репетиції була дівчинка і, щоб ми не робили, вона весь час запізнювалася на пару тактів. Я вийшла з репетиції сердита на цю дитину. Але завдяки їй придумала танець про гномика, який весь час запізнюється. Танцем може  бути музика. Ось, якась музика сподобалась, і я хочу під неї поставити танець. Може бути також костюм. Десь побачу цікавий, хочу танець в такому костюмі. Може бути необхідність. Дивишся так на план календарного року і розумієш, що потрібен танець до Дня вишиванки, а в нас, як не мікі-мауси, так ще хтось. По-різному виникають та народжуються танці.

Є і патріотичні виступи? 

Звичайно. Ось цей рік ми катаємо танець «над Україною». Він якось вийшов дуже доречним. Ну, тому, що і слова там такі, і діти до нього приросли…вони ж розумні, хоч ще зовсім маленькі, чують, знають про що йдеться і вони люблять його танцювати. Вони кажуть: «Це ми молимось щоб був мир». Вони, насправді, розумніші набагато, ніж ми думаємо. З дітьми краще ніж з дорослими.

Скільки на сьогодні у вас артистів?

40 дітей-артистів.

В колективі класичний склад, який дозволяє танцювати будь-який жанр, стилістику?

Таких – чоловік 15. В цьому (2018) році гарний набір маленьких. У тому році нам ремонт трохи перебив з набором та репетиціями. Ну, це зрозуміло. Цей рік пішов набір і такі ось самі здібні пішли…

В дитячих колективі важлива складова – їхні батьки. Тому, що коли дитині 4 роки, навіть, коли – 6, якщо батьки не зацікавлені, то не буде діла. Цю дитинку треба водити, десь, якось і чимось потрібно мотивувати, бо це дітки. Десь щось пояснювати. Вкладатися в усі речі: матеріально, морально. У нас старша група зараз якраз такий міцний склад і батьківський колектив теж. Це однодумці. Я не знаю, як в інших колективах, але я знаю що в себе, якщо я скажу, що нам потрібно буди в Пироговому о 10 ранку і щоб дітки стояли на сцені в третій позиції, то я знаю що вони там будуть. Батьки тільки запитають чи дадуть автобус? Якщо дадуть, то добро, якщо ні, то «розтасуються» по автомобілях і ми поїдемо, і ми виступимо. І зараз така сама група збирається – однодумців. Робота з дітьми – це ще робота з батьками.

Що вони роблять на канікулах? Вони продовжують приходити на репетиції?

Так, вони продовжують ходити на репетиції. У нас канікули подовжені, на які вони не ходять до нас, це місяць, коли я йду у відпустку.

Через певний час, ще місяць не закінчився,  починають у вайбері писати: «Віталіївна, може вже на танці пора збирати нас?»

По-перше, вони вже  потрапили в систему і відпрацювали її. Вони дуже люблять нові танці. Я їм сказала, якщо ви любите нові танці, то треба трохи старанніше танцювати. У нас же є гастрольна програма. Те, що ми знаємо, ми весь час теж проганяємо на репетиціях.

Ось були у нас два свята підряд – «Героям слава», ідентичні. До одного ми готувались, але ж, і перед другим, ті самі танці ми проганяли. Вони діти і тому, що так має бути. Та потрібно ще й нові вивчати. Особливо гуляти немає коли. Тим більше, що ось концерт, на День працівника культури та наше П’ятиріччя, потім Миколай. Концерти. Вже коли будуть зимові канікули, на Різдво, не будемо проводити репетиції, це точно.

Побутує така думка, що ті хто займаються, наприклад, танцями, спортом, ці діти і в житті активні. Ви за ними якось слідкуєте після того, як вони вийшли з Вашого колективу?

Ті, що пішли в школу, я за ними слідкую регулярно. Я їм казала, що якщо я прийду в Білогородську школу і дізнаюсь, що мої діти, які в мене найкращі, не вчяться, що вони не слухаються… Ви собі не уявляйте, скільки раз ви будете робить «grand plie» біля станка чи ще щось. Це я жартую. Але, як показує практика, я не знаю чи це до мене йдуть такі гарні діти чи це від мене вони ще кращими виходять. Але поки що всі дітки, які ходили маленькими до мене і пішли в школу, всі гарно вчяться, всі активісти, всі передовики.

Взагалі, всі ті, хто займалися, вони більш дисципліновані, зібрані і більш концентровані та заточені на успіх, ніж ті, хто не займається нічим. Але, я думаю, хто з дітей не хоче, то змушувати їх не треба. Хоча, якщо є потреба в дитини та батьків, то краще це розвивати тому, що воно не зайве. Може, іноді, це краще ніж водити з 2-х років, наприклад, на підготовку до школи і уроки письма. Тому що рука до письма все одно підготується, а пам’ять, координація рухів, почуття ритму, музичний смак не у всіх і не завжди. У Будинку культури, такий колектив підібрався дуже професійний і дуже з високим рівнем освіти власної. І в нас навіть не прийнято ставити дітям чи давати слухати якусь низькопробну музику. Тобто, якщо я люблю гарну музику, я не поставлю що попало дітям, бо там дві ноти і їм краще запам’ятати. Хай вони слухають правильну музику. Вони можуть не попасти в ті ноти і не помітять, якщо я поміняю музику. Але, хай вона десь у на півсвідомість їм записується, сприймається і формує їх, навіть, якщо вони про це не підозрюють.

Скільки в зимовий період до Вас приходить дітей, скільки в літній?

Найбільше приходять в осінній, у вересні, коли батьки починають шукати дітям заняття. Тоді приходять дуже багато. У мене навіть є така народна прикмета: «Хто пережив період, коли ще не включили опалення і новорічні свята – отой і залишиться». Хто чого шукає, комусь треба щоб його дитина  ходила там де троє дітей, і щоб з ними няньчились…

Я завжди батькам кажу: «Майте на увазі, що це танцювальний колектив». Кожен із них індивідуальність і цю індивідуальність я розглядаю і шукаю до неї підхід. Якщо 20 чоловік стоятиме, а один ганятиме по колу, бо дкже любить гратися, то я попрошу Вас пояснити своїй дитині як потрібно поводитися, коли ти прийшов на репетицію, щоб я не пояснювала своїми методами. Або кажу їм; «Ідіть собі з Богом».  Навіть, якщо він супер-пупер талановитий, і вже стоїть на голові.

Яким чином Ви визначаєте тих, хто стоїть в першій п’ятірці?

Дуже гарним способом, хто перший став, того і місце. Тут, розумієте, в чому прикол. їх же всіх видно, навіть, якщо він стоїть у другій лінії, особливо хто зробив неправильно. Я їм про це кажу, у нас хвалити бога, дзеркалами оснащені всі танцювальні класи. Вони мають можливість переконатись. Тому дуже часто в першу лінію стає той, хто був помічений мною в не старанності чи в тому, що поплутав ноги, щоб йому було виднішенько. Але, на сцені, в першу лінію, все ж таки, ставлю когось одного, хто, дійсно, все гарно вивчив, щоб хтось міг підглядати.

Тому, що перші дітки, які ходили до нас на сцені під час виступів – на пів-повернуті. Це тому, що в кулісах стояла я і підказувала, показувала їм рухи. Це добре видно на фото та відео тих виступів. Ось тепер у нас є на кого рівнятися. Є старша група. Ми з ними практикуємо виступи. Ну і молодшим, якщо в них поряд старша група, їм легше. Є варіант такий, хто виведе. От, якщо маленький, то соромиться.

А бувало, такий, наче хоробрий хлопчик, ти його ставиш першим щоб він вивів всю цю братію на сцену, а він робить два кроки, бачить людей, починає плакати і далі не іде.

Завжди перед першим виступом, я батьків з молодшої групи попереджаю, щоб не хвилювались, якщо ваше чадо втече зі сцени, почне плакати, простоїть, поколупається в носі, не хвилюйтеся самі, а просто хлопайте, хваліть. Бо це ще не раз таке буде. Вони ще зовсім дітки. Ще кажу, аби дивилися, щоб на чешках не розв’язався ніякий шнурок. Запихайте шнурочки в балеточки, щоб ніде не відпала заколочка, щоб ніде не розстібнулась сережечка. Не дай боже, на сцені в нього чи в сусіда щось піде не так. Все. Вони не можуть промовчати, вони підуть казати, зав’язувати, гукати когось хто допоможе. Це все треба передбачити. Старші, так, цим море по коліна! Хай летить каміння з неба, а нам все одно, ми знаємо що потрібно робити.

У нас в громаді дуже багато активних дітей які займаються спортом та мистецтвом. Здається, їх більше тисячі?

Це гарне питання. Що найцікавіше, кажете 400 дітей займаються.  А я відповім, що 200. Це діти, які  ходять з секції тоекван-до через цирк на танці з заходом на оркестр. Тому що, це активні дітки, їм треба скрізь. І коли ми складаємо програму концертів, то беремось за голову. Тому, що Діана має заграти на трубі, потім станцювати, залізти на ходулі і вернутися та встигнути ще заспівати. Ось так.

І коли я читаю на фейсбуці в групі, після того як ми розмістили всі оголошення про набори, після того як пройшли всі свята таке питання: «А де можна  дитину здати на танці». Знаєте, що хочеться сказати таким батькам… Добре, що інші білогородчани пишуть: «листайте вниз, там все написано».

А висновок та моє розуміння нашого процесу такий: треба розвивати наших діток, а це, у свою чергу, розвиває батьків. Бо це процес взаємопов’язаний. Я впевнена, що ті батьки, які починають водити дітей на концерти, то вони і іншим казатимуть щоб ішли подивились бо це дуже цікаво. І їм захочеться поїхати продивить щось іще. це і називається розширення кругозору.

Be the first to comment on "Інтерв’ю зі Світланою ГОЛЯЧЕНКО, художнім керівником танцювального колективу «ІГРАШКА» – п’ятиріччя колективу."

Leave a comment